Поет Срібної землі - Густі Василь

Василь Петрович Густі народився 21 березня 1951 року, в селищі Королево Виноградівського району Закарпатської області, в родині робітника-залізничника. Закінчив філологіч­ний факультет Ужгородського національного університету (1977).

Працював у редакції Великоберезнянської районної газети корес­пондентом, редактором худож­ньої літератури республікан­ського видавництва “Карпати “, в апараті обласної державної адмі­ністрації, обласної ради. Зараз — в управлінні у справах преси та інформації облдержадміністра­ції. На громадських засадах очо­лює Закарпатську обласну організацію Національної спілки письменників Украї­ни.

Автор поетичних збірок “Перон” (1977), “Жадання дороги” (1982), “Обличчя” (1985), “Простеліть мені, мамо, рушник” (1991),  “Пригорщ краплин” (1991), “Калина в інеї” (1991), “Зерно в ріллі” (1996), “Міме берегами тиші” (1998), збірки гумору, сатири, байок “Прибайки з таратайки” (1997), віршовані п ‘єси “Як Рак-неборак Козу ро­зуму навчив” (2000), літературознавчого нарису “Незвідана стежина думку кличе” (1997), книжки оповідок “Пляшка бургундського” (2003), літературного запису книги Івана Черкуна “Завжди з полем” (1984). Спільно з Василем Попом упорядкував антологію малої закарпатської прози “Сонце над Карпатами “, яка вийшла словацькою мовою у м. Кошице (Словаччина, 1985). Упорядкував збірки творів молодих авторів Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей “Дзвінке джерело” (1983), “Відлуння” (1985), “Витоки” (1988).

До репертуару державного заслуженого Закарпатського на­родного хору ввійшли вокально-хореографічні композиції на його слова — “Шовкова косиця”, “Подаруй мені берізку”, “Червона калина”.

В.Густі звертається до різних форм і жанрів поезії, а найважливіше те, що він особливо вимогливий до художнього рівня своїх творів, домагається досконалості форми і глибини проникнення в сутність відображуваного. Завдяки цим якостям його твори мають непересічну мистецьку цінність.

Ряд творів поета надруковано у перекладі на російську, угорську, словацьку, киргизьку, осетинську і таджицьку мови.

Лауреат обласних премій їм. Дмитра Вакарова (1984), та їм. Федора Потушняка (1999).

У Національній спілці письменників України з 1978 року.

Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.

Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

                                       „Я вибрала долю сама”

19 березня 2021 року виповнюється 91 рік українській поетесі, живому класикові української літератури Ліні Костенко.

Згадаємо найцікавіші факти з життя людини-епохи.

 Через впертість та неабияку сміливість Ліну Костенко називають залізною жінкою. Вона завжди говорила та писала, що хотіла. Навіть коли її колеги боялись репресій та мовчали, вона відкрито критикувала владу. Таку незламність поетеса унаслідувала від бабусі.

 Поетеса два рази виходила заміж. Перший раз – за поляка Єжи-Яна Пахльовського. У шлюбі народилася донька Оксана (поетеса Оксана Пахльовська). Вдруге – за директора Кіностудії імені Олександра Довженка Василя Цвіркунова. У цьому шлюбі народився син Василь.

Ліна Костенко відмовилася від звання Героя України. За словами письменниці, їй не потрібні жодні нагороди.

 За все життя Костенко написала лише один прозаїчний твір – роман «Записки українського самашедшого», який вийшов у грудні 2010 року. Роман отримав неоднозначні відгуки аудиторії.

 Один твір письменниці екранізували. Це – кіносценарій «Перевірте свої годинники» 1963 року. У ньому розповідається про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм зняли у 1964 році, але його так і не побачили глядачі. Його так переробили, що Костенко відмовилася від авторства.

Після презентації роману у 2010 році Ліна Костенко рідко з’являється на людях та не дає інтерв’ю, але продовжує творити і нерідко висловлюється про події в українському суспільстві. Поетеса нині проживає у Києві.

Ліна Костенко  - рідкісний майстер у володінні словом, її творчість спонукає до читання,  до переосмислення сьогодення через призму часу.

 

Карпатська Україна 

У 1918 році після розпаду Австро-Угорщини українці Закарпаття заявили про прагнення увійти до складу України. У листопаді постала Гуцульська республіка. 21 січня 1919 року в Хусті на Всенародному з’їзді ухвалено рішення про приєднання краю до соборної України. В Акті злуки УНР і ЗУНР зафіксовано входження Закарпаття до УНР.

Після Української революції у Закарпатті розвивався український національний  рух. У 1930-х роках велику роль у збереженні української ідентичності відіграли культурні та спортивні товариства, зокрема, «Просвіта», «Пласт», «Січ». Тоді ж тут розпочала діяльність Організація Українських Націоналістів. Українські організації заклали фундамент для Карпатської України.

Наприкінці 1930-х років Закарпаття було єдиним регіоном, де українське населення вибороло право проводити власну внутрішню та зовнішню політику. В умовах, коли Чехословаччина в 1938 році передала частину території Німеччині й Угорщині, закарпатські українці домоглися створення національної автономії. Підкарпатська Русь розпочала державне будівництво. Вибори до крайового Сойму засвідчили масову підтримку населенням проурядової партії – Українського національного об’єднання.

Польща й Угорщина напередодні Другої світової війни розпочали втілення політики щодо встановлення спільного кордону за рахунок Чехословаччини. Автономна Карпатська Україна становила для них перепону. Тож вдалися до прихованої агресії, яка вписується в сучасний концепт гібридної війни: через пропаганду закликали населення приєднуватися до Угорщини, задіювали економічну та транспортну блокаду, дипломатичний тиск, здійснювали терористичні акти.

До розбудови Карпатської України долучилися й українці з Галичини, Буковини, Волині, Наддніпрянської України, Слобожанщини. На Закарпатті зустрілися учасники Визвольних змагань 1917–1921 років, представники місцевої еліти та молодого покоління борців за незалежність. Тому, незважаючи на перебування українців Закарпаття в складі іншої держави, її асимілятивну політику, вони зберегли ідентичність і прагнення до соборної України.

Саме в Хусті 22 січня 1939 року вперше було офіційно відзначено 20-річчя проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР. Таким чином закарпатці продемонстрували світові загальноукраїнські устремління.

15 березня 1939 року в умовах остаточного розпаду Чехо-Словаччини (Німеччина захопила решту Чехії, а Словаччина проголосила незалежність) та збройної агресії з боку Угорщини, Соймом Карпатської України проголошено незалежність краю. Августина Волошина обрано президентом.

Відчайдушна боротьба Карпатської України з угорськими окупантами – безпрецедентний приклад опору в ході територіальних змін у центрально-східній Європі напередодні Другої світової війни. Українці Закарпаття першими у міжвоєнній Європі зі зброєю в руках стали на захист свободи та незалежності проти союзників Німеччини.   

Попри те, що 18 березня 1939-го вся Карпатська Україна була окупована угорськими військами, партизанська боротьба січовиків тривала до вересня.  Це стало продовженням опору збройній агресії.

Десятиліттями правда про події в Карпатській Україні була під забороною. Угорська, а тоді радянська влади доклали чимало зусиль, аби стерти з пам’яті українців ті події, затаврувати борців за волю. Крига скресла з розпадом СРСР. Сьогодні Україна пам’ятає про Карпатську Україну та на державному рівні відзначає 80-річчя від дня проголошення її незалежності.

 

Історична довідка

 

У міжвоєнний період українці були позбавлені власної державності. Роз’єднаність наших земель між чотирма державами робила Україну вразливою до зовнішньої агресії, а народ – до асиміляцій, поневолення, репресій.

В Європі напередодні Другої світової війни ситуація стрімко загострювалася. В березні 1938 року Німеччина поглинула Австрію. Зовнішньополітична загроза нависла над Чехословаччиною. Гітлер висунув вимогу передати Судетську область, на території якої мешкало близько 3,5 мільйонів німців. Великобританія і Франція, сподіваючись відтермінувати початок війни, використовували тактику «замирення агресора», йшли на територіальні поступки.

29 вересня 1938 року відбулася Мюнхенська конференція. За її наслідками укладено угоду про передачу Судетської області від Чехословаччини до Німеччини. Угорщина та Польща під цим впливом також висунули до Праги територіальні претензії.

Заради збереження держави в умовах територіальних претензій з боку Німеччини, Угорщини і Польщі чехословацька влада пішла на поступки словакам і карпатським українцям. 11 жовтня 1938 року на вимогу політичних сил Підкарпатської Русі Прага призначила перший автономний уряд краю (очолив Андрій Бродій), який проіснував лише 15 днів. Через звинувачення в підготовці приєднання Підкарпатської Русі до Угорщини Бродія арештували і призначили нового прем’єр-міністра – Августина Волошина.

24 жовтня угорський уряд за підтримки фашистської Італії висунув вимогу про міжнародний арбітраж для вирішення справи угорської меншини в Чехословаччині. 2 листопада відбувся перший Віденський арбітраж. За його рішенням Чехо-Словаччина змушена була передати Угорщині південні округи автономних Словаччини та Підкарпатської Русі. Закарпаття втратило понад 12% території із 97 населеними пунктами, зокрема найбільші міста: Ужгород, Мукачеве, Берегове, де мешкало понад 33 тисячі українців.

За таких обставин, коли Чехо-Словаччина передала Судетську область Німеччині (за Мюнхенською угодою) і частину території – Угорщині (за Віденським арбітражем), ситуацією скористалися словаки та закарпатські українці. Вони домоглися створення національних автономій. Уряд Карпатської України переїхав із Ужгорода до Хуста, де розпочав державне будівництво.

За час урядування Августина Волошина ухвалено важливі рішення: 25 листопада – про запровадження на території краю української мови, наприкінці грудня – про розпуск земського уряду в Хусті, офіційну назву «Карпатська Україна» поряд із «Підкарпатська Русь».

Для захисту Карпатської України 9 листопада 1938 року в Хусті засновано парамілітарну структуру «Організацію народної оборони Карпатська Січ», відому також як ОНОКС. Очолив її Дмитро Климпуш. Січовики мали право носити військовий однострій, відзнаки та легку зброю. Керівним органом ОНОКС стала Головна команда. Окремо діяв військовий штаб. Його ядро склали члени ОУН із Галичини. Соціальною базою для її розбудови стали осередки «Пласту», «Січі» та «Просвіти». В ОНОКС вступали вчителі, лікарі, службовці, студенти, гімназисти, семінаристи, робітники та демобілізовані військовослужбовці чехословацької армії. Прибули добровольці і з Галичини, Волині, Буковини та Наддніпрянщини. Це надавало їй загальноукраїнського характеру. У лютому 1939-го чисельність Карпатської Січі досягла 15 тис. осіб.

12 лютого 1939 року відбулися вибори до крайового Сойму. Переконливу підтримку – 92,4 % – отримала проурядова партія Українське національне об’єднання (УНО). Її центральний провід очолив Федір Ревай. Ті вибори стали найважливішим етапом у становленні автономії Карпатської України й закріпленні її державно-правового статусу в складі федеративної Чехо-Словацької республіки.

Тим часом Адольф Гітлер спланував остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину. Тож 12 березня 1939-го Будапешт отримав «мовчазну згоду» на окупацію Карпатської України. Вранці 14 березня угорські війська за підтримки нерегулярних сил без оголошення війни розпочали наступ на Хуст. Угорське командування планувало якнайшвидше захопити місто й арештувати українських урядовців, щоб не допустити відкриття Сойму Карпатської України.

Того ж дня, 14 березня, парламент у Братиславі проголосив незалежність Словаччини під протекторатом Райху. З огляду на це, ввечері Августин Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Водночас було призначено склад нового уряду: прем’єр-міністром став Августин Волошин, закордонні справи очолив Юліан Ревай, внутрішні справи – Юрій Перевузник, господарство – Степан Клочурак, фінанси й комунікації – Юлій Бращайко, здоров’я і соціальна опіка – Микола Долинай.

15 березня Гітлер поглинув решту чеських земель. Їх перетворено на Протекторат Богемії та Моравії. Фактично Чехо-Словаччина розпалася. Зв’язок між Карпатською Україною та Прагою ускладнився. За таких умов 15 березня в Хусті по обіді відкрилося засідання Сойму Карпатської України, де таємним голосуванням обрали президента новоствореної української держави –  Августина Волошина – й офіційно проголосили незалежність краю. Ухвалили два конституційні закони, що визначали форму державного правління.

У цей час тривали бої, найбільш кровопролитні на Севлюсько-Хустському відтинку. Їх кульмінацією став бій на Красному полі поблизу Хуста 16 березня 1939-го. Героїчна й самовіддана оборона Севлюша, що за 25 кілометрів від Хуста, та його околиць дала змогу провести історичну сесію сойму Карпатської України, де було проголошено її незалежність. 16 березня о 16-й годині до Хуста увійшли угорські підрозділи. Головні сили січовиків відступили на схід, до румунського кордону.

Після окупації Карпатської України Августин Волошин із представниками свого уряду змушений був залишити Хуст і 16 березня 1939 перейшов кордон Румунії. Відвідавши Югославію, Австрію, Німеччину, він залишився у Празі (Чехія).

18 березня угорські війська повністю зайняли територію Карпатської України. На всіх перевалах вони дійшли до польського кордону.

Загалом під час березневої кампанії збройні сили Карпатської України провели близько 20 боїв. За оцінкою сучасників, втрати у них становили від 1 до 1,5 тисячі осіб убитими та пропалими безвісти. Щодо угорської сторони, то за офіційною статистикою Будапешта, угорська армія в ході бойових дій у Карпатській Україні втратила 72 вбитих, 164 поранених, 3 пропалих безвісти і 2 полонених. Однак є підстави вважати, що цифри втрат з боку Угорщини були свідомо применшені, щоб приховати масштаби збройного опору. За чеськими та українськими даними, втрати угорської армії становили близько 200 вбитих і кілька сотень поранених.

Щойно захопивши Карпатську Україну, окупаційна влада запровадила на Закарпатті воєнний стан і утворила військову адміністрацію. Каральні органи взялися за «очищення» краю від «небажаних елементів». Найжорстокішого переслідування зазнали січовики та національно свідома інтелігенція, а також колишні державні діячі Карпатської України.

 

10 фактів про Августина Волошина

 

Походив із роду священиків і продовжив сімейну традицію, отримавши теологічну освіту і прийнявши сан. Боронив інтереси греко-католицької церкви, її традиційні обряди, церковно-слов’янську мову в богослужінні. Активно виступав проти спроб угорського уряду запровадити у 1915–1917 роках на території Закарпаття латиницю замість кирилиці. Августин Волошин серед 45 новомучеників греко-католицької церкви, постраждалих за віру від комуністичного режиму і над котрими в УГКЦ провадиться беатифікаційний процес.

Політикою почав займатися у 1918–1919-му роках. Дотримувався прочехословацької орієнтації. Входив до Ужгородської ради, був заступником Голови Центральної Руської Народної Ради (вона 8 травня 1919 року ухвалила рішення про входження Закарпаття до складу Чехословацької Республіки). Від Народно-християнської партії як її організатор і керівник обирався послом чехословацького парламенту (1925–1929), був державним секретарем в уряді Андрія Бродія (11–26 жовтня 1938-го).

1896 року одружився з донькою професора Ужгородської гімназії Іриною Петрик. Власних дітей подружжя не мало, тож взяли на утримання приватний сиротинець із 22 вихованками. Дітей доглядали сестри-василіянки. Жили вони у великому двоповерховому будинку, були забезпечені триразовим харчуванням, одягом, навчанням. Сестри також дбали і про дозвілля, виховання та  розвиток творчих здібностей дітей. З пані Іриною вивчали німецьку мову. 1936 року Ірина Волошина померла. Далі про дітей дбав Августин Волошин. Загалом на сиротинець пожертвував 300 тисяч крон і будинок в Ужгороді (нині це вулиця Августина  Волошина, 36).

Був великим благодійником і жертводавцем. Усі заощадження заповідав єпархіальним училищам, учительським семінаріям, сестрам Василіянкам, сиротинцям Карпатської України.

Велику увагу приділяв економічному відродженню краю як основі політичної незалежності і культурного розвитку. Багато зробив для створення кооперативів, активний учасник створення першого українського карпатського акціонерного товариства – «Уніо», засновник і голова Крайового кооперативного союзу, Підкарпатського банку, асекураційного товариства «Бескид», фабрики дзвонів «Акорд» в Ужгороді, фабрики свічок «Геліос» у Горянах, фабрики сірників у Чинадієві тощо.

Мав талант педагога широкого профілю – від математика й фізика до мовознавця, літературознавця, упорядника букварів і шкільних читанок, автора фундаментальних підручників. Його посібники з педагогіки, психології, логіки, дидактики, методики для початкових, середніх і вищих шкіл, наприклад,  «Читанка для угрорусской молодежи», «Буквар», «Практична граматика малоруської мови», «Наука о числах для І – II кл. народних школ», «Педагогіка і дидактика для учительських семінарій», «О соціяльном вихованню», «Дидактика», «Педагогічна психологія», «Методика народношкільного навчання» та інші – неодноразово перевидавалися.

Як літератор він написав побутові драми «Марійка Верховинка», «Без Бога ні до порога», історичну драму «Фабіола», п'єсу «Князь Лаборець», драму «Син Срібної Землі Юрій Довжа», оповідання «Люби своє» та інші твори, переклав українською мовою твори святого Авґустина, уклав малу Біблію, малий біблійний катехизм для нижчих класів народної школи, молитовник для української еміграції в Празі тощо.

Зарекомендував себе як професійний журналіст-видавець. Редагував єдину на той час руську газету «Наука» (1903–1918), а також газету «Свобода» (1920–38), перший український щоденник «Нова свобода» (1938–1939). Засновник видавництва «Пчілка», редактор журналу «Пчілка», в якому публікувалося багато матеріалів з історії, культури і природи краю, один із редакторів “Наукового збірника товариства «Просвіта»” в Ужгороді. Великою заслугою Августина Волошина як публіциста є захист рідної мови та національної символіки українського народу: синьо-жовтого прапора, державного гербу Тризуба, гімну «Ще не вмерли в Україні...» Статті на цю тему друкувалися в газеті «Свобода» та інших виданнях.

За матеріали справи Волошина No 0447047, заведеної Головним управлінням контррозвідки «Смерш», колишнього президента Карпатської України схопили 15 травня 1945 року в Празі. При затриманні й обшуку помешкання було вилучено особистий̆ годинник, хрестик, іконки, ланцюжок, кашне, канцелярське приладдя. Та найголовнішим трофеєм стала кругла печатка з написом «Президія уряду Підкарпатської Русі». 3 червня 1945 року начальник Головного управління контррозвідки «Смерш» Абакумов видав санкцію на арешт Августина Волошина як «українського націоналіста, який здійснював ворожу діяльність проти СРСР, перебував у тісних зв’язках з ІІІ райхом, прагнув створення української держави під протекторатом німців. [...] Після угорської окупації̈ навесні 1939 року він разом зі своїм оточенням утік до Німеччини, а потім і до ЧСР, де продовжив свою антирадянську діяльність».

Існують свідчення, що Августина Волошина закатували в Бутирській тюрмі. Його могилу й  досі не знайдено.

 

10 фактів про Карпатську Україну

 

Ще під час Української революції після падіння монархії Габсбурґів українці Закарпаття висловили прагнення об’єднатися з Україною. У 1918 році на багатотисячному віче в селищі Ясіня створили Українську національну раду. У січні 1919 року з допомогою військових команд Галицької армії проголосили Гуцульську республіку. Вона мала намір увійти до ЗУНР, але приєднання відкладалося з огляду на несприятливі міжнародні обставини. Населення сусідніх сіл також створювало власні місцеві ради. До війська Гуцульської республіки почали масово вступати добровольці. 21 січня 1919-го в Хусті на Всенародному з’їзді угорських русинів-українців було ухвалено рішення про приєднання краю до соборної України. 22 січня в Києві було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР, у якому зафіксовано, зокрема, і входження Закарпаття до соборної УНР. Однак уряд краю не мав реальних військових засобів, щоб реалізувати цю мету, тож у червні 1919 року територію Гуцульської республіки за мандатом Антанти зайняли румунські війська.

За умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 року Закарпаття увійшло до Чехословацької республіки під назвою Підкарпатська Русь. Наступного року вона отримала право здійснювати самоврядування через власний законодавчий орган – Сойм. Однак до 1938-го празький уряд зволікав із скликанням Сойму через можливі відцентрові тенденції у державі. Разом із тим Підкарпатська Русь розвивалася в умовах демократії з усіма її правовими інститутами, громадянськими свободами та правами, багатопартійністю, плюралізмом і парламентаризмом. Розбудовувалося громадянське суспільство.

22 листопада 1938 року Національні збори у Празі ухвалили конституційні закони про автономію Словаччини та Підкарпатської Русі. Чехословаччина стала федеративною республікою. 25 листопада уряд Августина Волошина розпорядився про запровадження у краї української мови, а в кінці грудня розпустив земський (крайовий) уряд у Хусті й офіційно дозволив поряд із «Підкарпатська Русь» уживати «Карпатська Україна». На той час її автономний уряд складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ (міністр Едмунд Бачинський), культу, шкільництва та народної освіти (Августин Штефан), юстиції (Августин Дутка), господарських справ і комунікації (Юліан Ревай). Діяли також служба безпеки, управління поліції в Хусті, відділ преси та пропаганди. Інтереси національних меншин представляли національні ради (німецька, чеська, румунська, угорська).

Щодо української мови – уряд Августина Волошина наполягав на її запровадженні в усіх школах, державних та інших установах. Відкривалися гімназії з українською мовою навчання в Білках, Рахові та Ракошині, понад 50 нових міських і сільських народних шкіл. Обговорювали й відкриття народного університету в Хусті та перенесення туди з Праги Українського вільного університету. Активну освітянську діяльність здійснювало товариство «Учительська громада», що об’єднувало майже 2 тисячі педагогів.

У Карпатські Україні активізувалося культурне життя. У 1938–1939 роках Хуст відвідали знані українські поети та письменники – Олександр Олесь, його син Олег Ольжич, Юрій Горліс-Горський, Улас Самчук. Вони ініціювали створення літературно-мистецького товариства «Говерля». Запрацював державний театр «Нова сцена». Виходило 75 газет (4 щоденних, 27 тижневих), 42 журнали, календарі й альманахи національно-політичного спрямування – за кількістю періодичних друкованих видань Закарпаття випереджало Чехію і Словаччину. Художник-графік, очільник мистецької референтури вищого командування Карпатської Січі Михайло Михалевич створив серію пропагандистських плакатів Карпатської України.

На початку січня 1939-го у складі Карпатської Січі утворено окремий структурний підрозділ – Жіноча Січ на чолі зі Стефанією Тисовською та Марією Химинець. Окрім медичної служби та функцій Червоного Хреста, січовички виконували відповідальні ролі зв’язкових і розвідниць, передавали вказівки та накази Головної команди в окружні та місцеві осередки ОНОКС.

Карпатські січовики продовжували чинити опір після окупації краю угорськими військами. До середини травня окремі групи вели партизанську боротьбу в Карпатах. Вони нападали на угорські адміністративні органи, відділення жандармерії, зривали угорські прапори, поширювали листівки із закликом боротися з окупантом. Окупаційна влада запровадила воєнний стан і розпочала репресії проти січовиків, національно свідомої інтелігенції, колишніх державних і партійних діячів Карпатської України, духовенства. Для арештованих українських діячів створили в’язниці і табори у Кривій, Хусті, Тячеві, Великому Бичкові, Рахові, Сваляві, Воловому, Великому Березному. Багатьох полонених розстрілювали в лісах. До тисячі в’язнів із Закарпаття утримували в угорському концтаборі біля Ніредьґази. Січовиків-галичан передали польській стороні. Навесні 1939-го їх окремими групами розстріляли на Верецькому, Яблунецькому та Ужоцькому перевалах. Польща всіляко сприяла Угорщині в окупації. Щоб не допустити на свою територію українських політичних і військових втікачів, вона висунула війська до кордону з Карпатською Україною.

Події 1938–1939 років у Карпатській Україні викликали жвавий інтерес на міжнародній арені у контексті проекту «Великої України». Після довгої перерви від часів Української революції 1917–1921 років «українське питання» постало в центрі уваги країн Центральної та Західної Європи. Політики і громадськість обговорювали вірогідність підтримки Гітлером незалежності Карпатської України, щоб у подальшому створити «Велику Україну» із українським землями, що входили до складу Чехословаччини, Польщі, Румунії, СРСР.

Рух українців Закарпаття до незалежності спричинив ажіотаж світової журналістської спільноти. У британській пресі наприкінці 1938-го вийшла майже одна тисяча статей на цю тему, а у французькій – понад 300. У край приїздили провідні кореспонденти. Репортажі про події березня 1939-го потрапили на перші шпальти світових газет – «Spectator», «The Guardian», «The Times», «Le Monde», «Figaro». До речі, творча команда фільму “Срібна земля. Хроніка Карпатської України” під час підготовки стрічки купила в США оригінал газети «The New York Times» із репортажем про тодішні події на Закарпатській Україні.

На початку березня 1939 року в Карпатську Україну приїхав політичний і військовий діяч, колекціонер, меценат Каленик Лисюк (Василь Лепикаш) із старшим сином Петром, аби створити документальну стрічку. У двох частинах фільму «Трагедія Карпатської України» він залишив нащадкам фіксацію доленосного акта, засідань парламенту Карпатської України. Зробив і постановочні зйомки «засідання» уряду Карпатської України, «телефонні перемовини» Августина Волошина з Юліаном Реваєм і Львом Прхалою, «канцелярію прем’єр-міністра», «бої» карпатських січовиків із чехословацькими військами. 1942 року його хронікальний фільм із англомовними коментарями змонтували на кіностудії Василя Авраменка у Нью-Йорку. Його неодноразово демонстрували серед української діаспори США та Канади. Помер Каленик Лисюк 1980-го. А його син Петро загинув під час буремних подій на Закарпатті. У боях на Красному полі втратив свого єдиного сина ще один відомий українець – поет, учасник національно-визвольного руху, культурний діяч початку XX століття Спиридон Черкасенко.

 

Корисні Інтернет-посилання

 

1. Вегеш М. Велич і трагедія Карпатської України [Електронний ресурс] / Вегеш М. // Дзеркало Тижня – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/velich_i_tragediya_karpatskoyi_ukrayini.html

 

2. Виступ прем'єр-міністра Карпатської України 15 березня 1939 року [Електронний ресурс] // Історична правда. – 15.03.2012 – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/03/15/76954/

 

3. В’ятрович В. Карпатська Україна та її армія у фотографіях Каленика Лисюка [Електронний ресурс] // Історична правда. – Режим доступу:  http://www.istpravda.com.ua/artefacts/4d7fe81ac60af/

 

4. Гаврош О. Батько Волошин [Електронний ресурс] / Гаврош О. // Український Тиждень. – 19.03.2010. – Режим доступу: http://stage.tyzhden.ua/History/3589

 

5. Гай-Нижник П. Архівні документи. Карпатська Україна (1938–1939 рр.)  [Електронний ресурс] / Павло Гай-Нижник. // Особистий сайт – Режим доступу: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/arhiv.karp.ukr.php

 

6. Документи органів влади Карпатської України. Електронний архів українського визвольного руху [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=149

 

7. До річниці проголошення Карпатської України в Інтернеті опублікували фото та документи очільників повстання [Електронний ресурс] // Історична правда. – 17.03.2015 – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/short/2015/03/17/147905/

 

8. Інтерв’ю Михайла Галущака з Романом Офіцинським “З Карпатської України для нас почалася Друга світова” [Електронний ресурс] // Історична правда. – 15.03.2013. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/03/15/117613

 

9. Карпатська Україна [Електронний портал] // Режим доступу: http://1939.in.ua/

 

10. Карпатська Україна – тріумф і трагедія одного дня (До 70-річчя з дня проголошення) [Електронний ресурс] // Радіо Свобода. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/1509817.html

 

11. Офіцинський Р. З Карпатської України для нас почалася Друга світова [Електронний ресурс] // Історична правда. – Режим доступу:  http://www.istpravda.com.ua/articles/514318a85ab9f/

 

12. Пагіря О. Карпатська Україна у спогадах очевидців, 1938–1939 рр. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=462

 

13. Пагіря О. Крути під Хустом [Електронний ресурс] / О. Пагіря. // Український Тиждень. –  19.03.2010.  – Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/3588

 

14. Пагіря О. Найбільша проблема Європи [Електронний ресурс] / О. Пагіря.  // Український Тиждень. – 27.03.2011. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/19366

 

15. Пагіря О. Проект “лекторій”. Події Карпатської України 80 років тому // ГЛАВКОМ. – 05.03.2019. – Режим доступу: https://glavcom.ua/tv/proekt-lektoriy-istorik-rozpoviv-pro-podiji-karpatskoji-ukrajini-80-rokiv-tomu-574820.html

 

16. Сацький П. На шляху до Другої світової: Перший віденський арбітраж [Електронний ресурс] / Сацький П. // Дзеркало Тижня. – 24.05.2013. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/history/na-shlyahu-do-drugoyi-svitovoyi-pershiy-videnskiy-arbitrazh-.html

 

17. Срібна земля. Очевидці [Електронний ресурс] //  Сайт: Українська галицька асамблея – Режим доступу: http://www.documentary.org.ua/uk/silver-lands/witnesses/

 

18. Федака С. (За)карпатський вибір [Електронний ресурс] / Федака С. // Український Тиждень. – 19.03.2010. – Режим доступу: http://stage.tyzhden.ua/History/3587

 

19. 1939: проголошення незалежності Карпатської України [Електронний ресурс] // Історична правда. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/videos/2011/03/14/31517/

« Мені тринадцятий минало…» 

До Дня народження Т.Г.Шевченка

 

Життєвий шлях Шевченка неможливо оминути, розповідаючи про історію української культури. Людське горе малий Тарас встиг пізнати з раннього дитинства. Восьми років він втратив матір. Батько встиг одружитися з удовою з дітьми і через два роки помер, залишивши своїх дітей сиротами з мачухою, яка віддала Тараса в пастушки — так з десяти літ починається Шевченкова самостійність.

Мабуть, він був поганим пастушком, адже його більше цікавив навколишній світ та книжки, які він навчився читати. Довелося віддати його в науку, що тоді була більше схожа на наймитування у напівписьменних дячків. Але була в малому хлопцеві якась внутрішня сила, що гнала його до світу знань і культури. Тарас вчився читати, «списував Сковороду» в свої зошити та допомагав сільським богомазам писати ікони. Один із іконописців, побачивши в Тарасові талант, послав його до пана за дозволом на навчання живопису. Тарас пішов до управителя, який разом з двірнею відправив хлопця у Вільнюс, де тоді жив його хазяїн Енґельґардт. Можна сказати, тоді й почався його шлях як митця.

Приходьте до  бібліотеки, щоб дізнатися більше про життя та творчість Тараса Шевченка.

Тарас Шевченко

 ЗАЦВІЛА В ДОЛИНІ ЧЕРВОНА КАЛИНА

Зацвіла в долині

Червона калина;

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

Любо, любо стало!

Пташечка зраділа

I защебетала...

Почула дівчина,

І в білій свитині

З біленької хати

Вийшла погуляти

У гай на долину.

І вийшов до неї

З зеленого гаю

Козак молоденький:

Цілує, вітає, − 

За руки хватає.

І йдуть по долині

Тихою-ходою

І йдучи співають,

Як діточок двоє;

Під тую калину

Прийшли, посідали −

І поцілувались...

Якого-ж ми раю

У Бога благаєм?

 

3 березня - Всесвітній день письменникаВітаємо зі Всесвітнім днем ​​письменника! Нехай кожен день дарує чудові емоції і добрі вісті, гарний настрій і неймовірне натхнення, щоб вдавалося завжди бути на вершині письменницького успіху і слави. Бажаємо здоров'я, цікавих творчих задумів, чудових рядків, незгасного вогню таланту і щастя.

 

Хоч професія письменника з'явилася багато століть назад, майстри слова отримали своє свято лише у 1986 році на засіданні 48 конгресу Міжнародного ПЕН-клубу. Відтоді Всесвітній день письменника відзначають щорічно 3 березня.

Тарас Шевченко за своє життя написав 237 віршів і поем, Олександр Дюма-батько — 420 романів, Микола Гоголь працював над створенням «Мертвих душ» тільки стоячи, а Михайлу Булгакову знадобилося 12 років на написання роману «Майстер і Маргарита». Сьогодні в світі налічується близько 150-200 тисяч професійних письменників, і пишуть вони більш ніж 150 мовами.

З цих нечисленних фактів зрозуміло — професія письменника нелегка, багатогранна і заслуговує глибокої поваги. Саме тому і був створений Всесвітній день письменника. Його святкування ініціював ПЕН-клуб (PEN International) — правозахисна організація, яка об’єднує професійних письменників, які працюють у різних жанрах літератури.

 

З першим днем весни

     Сьогодні настав довгоочікуваний перший день весни - час сонця, калюж і перших квітів. І хоча погода за вікном не сильно відрізняється від  зими, але думка про настання весни гріє душу.

Прихід весни є святом у багатьох народів світу. Деякі країни відзначають це свято з застіллями і гуляннями, інші вважають його містичним днем і переказують легенди про прихід весни. Одна з таких історія пов'язана з юнаком, який звільнив дівчину на ім'я Сонце з лап Злого Змія. Змій хотів приректи Землю на вічну темряву, але юнак пожертвував життям і повернув людям Сонце.

Сьогодні слід привітати рідних, друзів і колег зі святом настання весни, адже це час змін, любові і тепла і гарного настрою. Зарядіть знайомих весняним позитивом.

Вітаю Всіх з першим днем весни. Бажаю зустріти цю весну з великими надіями і світлими очікуваннями, з добрими мріями і щирими почуттями. Нехай в душу пробивається перше тепло весняних променів, нехай серце наповнюється весняним натхненням і бадьорістю.